Правові проблеми штучного переривання вагітності - сторінка №1 / 1
ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ШТУЧНОГО ПЕРЕРИВАННЯ ВАГІТНОСТІ *
український державний медичний університет
1. Момент виникнення права на життя: колізії правового регулювання. Правова легалізація абортів в Укаїни базується на п. 2 ст. 17 Конституції, згідно з якою «основні права і свободи людини належать кожному від народження». В силу наведеної статті право на життя як основне природне право виникає у людини не з моменту зачаття, а з моменту народження. Якщо звернутися до норм зарубіжного конституційного права, то в консти-туціях цілого ряду держав момент виникнення права на життя визначено зовсім інакше. Зокрема, в силу ст. 2 Конституції ФРН «кожен має право на життя і фізичну недоторканність. це відноситься і до ненародженим дітям », згідно зі ст. 40 Конституції Ірландії «держава визнає право на життя ненародженої дитини. гарантує в законах повагу, захищає і підтримує своїми законами це право », відповідно до ст. 15 Конституції Словацької республіки та ст. 6 Конституції Чеської республіки «людське життя гідна охорони до народження».
Як ні парадоксально, закріплене в п. 2 ст. 17 Конституції України положення не цілком узгоджується не тільки з наведеними положеннями зарубіжного законодавства, а й з нормами міжнародного права.
2. Правовий статус людського плоду в теорії цивільного права. Оскільки на сьогоднішній день в законодав-будівництві відсутні єдині критерії визначення правового статусу людського ембріона, в правознавстві ведуть-ся суперечки з цього приводу. Каменем спотикання є питання про момент виникнення громадянської правоспособен-ності людини: з якого моменту людина стає суб'єктом права (фізичною особою) - з моменту народження або з моменту зачаття?
Справа в тому, що ще в давньоримському праві існували норми, до певної міри свідчать про те, що цивільна правоздатність виникає у людини ще до народження. Йдеться про становище, предусмот-Ренном Законом XII-ти таблиць, згідно з яким дитина, яка народилася після смерті батька-спадкодавця, вважав-ся спадкоємцем і, в силу цього, міг бути згаданий в заповіті. Згодом аналогічне положення було зак-реплєї в більш пізніх правових джерелах - Інституціях Гая і Дигестах Юстиніана. Крім того, згідно із законом Юлія Веллея (28 р) з метою охорони спадкових прав людського зародка йому на прохання вагітної мате-ри призначався попечитель, уповноважений здійснювати управління майном, яке має успадкувати зародок в разі народження. Не випадково на рубежі II-III ст. римський юрист Тертуліан писав: «той, хто буде чоло-століттям, вже людина».
Наведені норми латинських правових джерел були реціпіровани країнами романо-германської право-вої системи. Так, згідно з параграфом 1 923 (2) Німецького цивільного укладення «особа, яка не народилося, на момент відкриття спадщини, однак уже було зачате, вважається народженим до відкриття спадщини». А параграф 1 777 (2) ДКУ говорить, що «батько може призначити опікуна дитині, яка народиться після його смерті, якщо він був би управомочен на це в разі народження дитини до його смерті». У ст. 725 Французького Цивільного кодексу содер-жится положення, згідно з яким спадкоємцями можуть бути лише особи, «існуючі в момент відкриття на-слідства». При цьому поняття «існування» є, за змістом ФГК, більш широким, ніж поняття «знаходження в живих» і дозволяє наділити спадкової правоздатністю зачатих, але ще не народжених дітей. У доревол-ної Укаїни, згідно п. 2 ст. Н9 Законів цивільних, також вживалися заходи до охорони інтересів немовлят, що знаходяться в утробі матері.
На думку більшості правознавців, вище наведені норми аж ніяк не наділяють людський зародок суб'єктивними правами: людина стає суб'єктом права лише в тому випадку, якщо він народиться і при тому народиться живим. При цьому частина правознавців вважають, що зачата дитина (насцітурус) наділений умовної громадянської право-здатністю, інші ж схиляються до того, що закон просто охороняє майбутні права насцітуруса, не визнаючи його правоздатним особою.
Що стосується першої точки зору, то вона має досить глибоке історичне коріння. Дійсно, ще в джерелах римського права зустрічаються норми, що прирівнюють зачатої дитини до вже народженому суб'єкту права при наявності двох умов. По-перше, зачата дитина має народитися живим. По-друге, визнання цивільної правоздатності за зачатим дитиною має відповідати його інтересам. Положення латинських правових ис-джерел мали істотний вплив на формування в науці цивільного права теорії «умовної правосп-ності» людського плода. Дана теорія знаходить підтвердження в законодавстві ряду зарубіжних країн. Так, відповідно до Цивільного кодексу Угорщини 1977р. людина, якщо він народився живим, є правоздатним з моменту зачаття. У Цивільному кодексі Чехословаччини 1964р. вказано, що правоздатність має і зачата дитина, якщо він народиться живим. За Цивільним кодексом Іспанії 1889 р цивільна правоздатність фізичних ос-кого особи виникає з моменту народження, при цьому зачата дитина розглядається як народжений, якщо він народив-ся, має людське тіло і прожив 24 години з моменту відділення від материнського організму.
Прихильники концепції «охорони прав» насцітуруса виходять з положення, згідно з яким правоздатність громадянина виникає з моменту народження, а не з моменту зачаття. Встановлюючи право насцітуруса на спадкування цивільне законодавство аж ніяк не відступає від наведеного правила: насцітурус не наділяє цивільну правоздатність, не стає суб'єктом права. В даному випадку закон лише гарантує охорону майбутніх прав людини, - тих прав, які виникнуть у нього в майбутньому, в разі народження живим. Таким чином, визнаючи насцітуруса спадкоємцем, законодавець має на увазі, що право на спадкування виникне у нього в разі народження живим. При цьому виникло право буде діяти із другого силою. Характерно, що в деяких країнах, у тому числі в Укаїни, норми цивільного законодавства, що регулюють правовий статус насцітуруса, імперативні і, таким чином, виключає можливість вирішення питання про охорону прав насцітуруса в залежності від відповідності такої охорони інтересам останнього. Разом з тим, в зарубіжному законодавстві зустрічається інший підхід до пробле-ме охорони прав людського ембріона. Так, в Нідерландах ще не народжена дитина вважається вже з'явилися на світло, якщо ця презумпція відповідає його інтересам.
Висновки сучасної медицини, які полягають у визнанні аборту вбивством людини, відповідають пози-ції християнських конфесій. Велику роль у формуванні канонічного судження християнської Церкви про аборти відіграла постанова Константинопольського собору 692 р згідно з яким «немає різниці, вбиває чи хто-небудь дорослої людини або істота на самому початку його утворення». Дана позиція знаходить підтвердження в навчанні святих отців Григорія Богослова, Іоанна Златоуста, Василя Великого та інших. Так, свт. Іоанн Златоуст визначав аборт як то, що «гірше вбивства». У працях свт. Василія Великого говориться про те, що «навмисний-но занапастила зачатий в утробі плід підлягає осуду як за вбивство». Для сучасного українського загально-ства досить значима точка зору Російської Православної Церкви, оскільки в силу преамбули Федерального За-кону »Про свободу совісті та релігійні об'єднання» Федеральних Зборів, поважаючи християнство, визнає «осо-буя роль православ'я в історії Укаїни, в становленні її духовності і культури. »Згідно XII.2 і XII.3 Основ соці-альної концепції Російської Православної Церкви« Церква з найдавніших часів розглядає навмисне прерій-вання вагітності (аборт) як тяжкий гріх ».
6. Право лікаря на відмову від аборту. Характерно, що українське законодавство не передбачає права лікаря на відмову від переривання вагітності. Дійсно, закріплене в ст. 58 Основ право лікаря на відмову від «спостереження і лікування» пацієнта може бути реалізовано лише за наявності таких підстав. По-перше, така відмова допустимо тільки в разі недотримання пацієнтом приписів і правил внутрішнього розпорядку ЛПУ. По-друге, відмова лікаря від спостереження і лікування пацієнта, не повинен загрожувати життю пацієнта і здоров'ю оточуючих. Очевидно, що небажання лікаря умертвляти зародилася життя не вписується в окреслений-ні законом рамки відмови від «спостереження і лікування хворого». Справа в тому, що в разі аборту йдеться аж ніяк не про «лікуванні» хворого, а про медичне втручання, можливість відмови від якого з боку лікаря не врегульована в Основах.
Втім, на наш погляд, існують і відомі правові підстави відмови лікаря від виробництва аборту. Справа в тому, що чинне законодавство, зокрема, Положення про лікаря-гінеколога цехової лікарської дільниці (затв. Наказом Міністерства охорони здоров'я СРСР від 18.02.1988 р № 127), не встановлює заборони на відмову лікаря акушера-гінеколога від виробництва аборту. Як відомо, у вітчизняному законодавстві діє дозвільну-ний принцип, в силу якого «дозволено все, що прямо не заборонено законом». Іншими словами відмова від виробниц-ства аборту не є протизаконним діянням, оскільки така відмова чинним законодавством України не заборонений. Проте, відмови подібного роду не зустрічаються в медичній практиці.
Стримуючу роль відіграють ст. 124 і 125 КК РФ, згідно з якими лікар притягується до кримінальної відповідально-сті за «ненадання допомоги хворому без поважних причин», а також за «явне залишення в небезпеці особи, яка перебуває в небезпечному для життя і здоров'я стані». У зв'язку з цим представляється досить важливим предус-мотреть в Основах спеціальну статтю, яка допускає можливість відмови лікаря від виробництва аборту по морально-етичних міркувань, релігійних та інших переконань. Право лікаря на відмову від здійснення аборту з цих підстав передбачено законодавством ряду зарубіжних держав. Наприклад, 2-й розділ КК Австрії содер-жит норму, згідно з якою «ніякої лікар не зобов'язаний переривати вагітність або брати участь в цьому, за исключени третьому випадків, коли це необхідно для порятунку життя вагітної жінки». Це положення поширюється і на обслуговуючий персонал. Таким чином, навіть при наявності медичних показань (які, втім, не повинні загрожувати життю вагітної жінки) лікар може відмовитися від переривання вагітності. При цьому, згідно з параграфом 97 КК «ніхто не може бути обмежений за проведення або відмову від проведення не карається переривання бере-менности».